Казка про зло і добро: Добро и зло: читать сказку, рассказ для детей, текст полностью онлайн

  ЩАСТЯ
    Жив в їднім селі Іван – чарівник. Був він добрим господарем, і грошей мав багато. І мав він їдного сина Гриня. Як той син підріс, батько єго вженив. І жив вже Гринь зі жінкою пару літ, і мали вони троє діточок. Але одного разу Іван – чарівник розлютився і каже до сина: – Гриню, бери собі жінку і йди у світ, аби я тебе більше не видів. І Гринь узяв жінку, діти, запряг коня мізерного у віз, і поїхали, їдуть вони, переїхали кілька сіл і здибають у рові песика, що з него аж шерсть облізла, і бідне песеня кавчало у рові. Жінка каже до Гриня: – Чоловіче, візьмім того песика, нехай буде з нами. А той песик – то було їхнє щастя. І І взяли того песика, їдуть далі. От приїхали аж на десяте село і просяться на ніч. Вийшов війт і питає, що вони за одні. Гринь розказав, звідки, і що отець вигнав єго і нічого єму не дав. – Іду шукати пристановиська, – каже до війта, А війт єму розказує: – Тутки в нашім селі є їдно господарство, де всі повмирали, і нема нікого. Іди на те господарство і доробляйся. І сів Гринь на тім господарстві і зачав ся доробляти. Пес росте, худобу вже має, і за пару літ так ся доробив, що мав всього подостатком. Він побудував собі нову хату, і добре єму велося. А той пес був в него за пастуха, пас худобу. Пожене худобу, напасе і назад прижене, таку гладку, що аж любо було дивитися. Десь через кілька років приїхали з того села, звідки Гринь був родом, фіри зі збіжжям. Та й просяться на ніч. Вийшов Гринь на вулицю і пізнав тих людей, що вони з єго села. Просить їх до своєї хати: – Люди, їдьте до мене, я вас переночую. Ті позаїздили, повипрягали коні, позаводили до стайні. Гринь дав усім коням по чвертці оброку. – А ви, люди, свій обрік і сіно зіставте на дальшу дорогу. Зайшли до хати, Гринь дав їм вечеряти і розпитується: – А звідки ви, люди? – З того і того села. – А чи живе ще в вашім селі господар Іван – чарівник і як ему ся поводить? . – Та ще живе і добре ему ся поводить. Та й тоді Гринь признався, що він за їден. – Я, – каже, – був одинаком у мого батька, і батько мене вигнав з жінкою і дітьми, то я прийшов аж сюди і сів на тім господарстві. Господь Бог мені допоміг, що я доробився маєтку. Отже, прошу вас, люди, як вернетеся назад, зайдіть до мого батька і поклоніться до него від мене, скажіть, най прийде до мене в гостину. Минув рік. Приїздить батько з матір’ю в гостину до Гриня. Привіталися красно, як Бог приказав. Дивується батько, що таке всюди красне господарство, і стільки всього є. Аж тут приганяє пес худобу з пасовиська. Як батько зувидів того пса, то зараз спізнав, що то синове щастя. Та й каже до сина: – Сину мій любий, забий того пса, бо як не заб’єш, то я зараз вмру тут, в твоїй хаті. – Гринь рад не рад, забив пса. Як йно худоба зувиділа, що пес лежить неживий, поприбігала вся до него, ричить, плаче за своїм пастухом. І Гриневи ся жаль зробило, і собі заплакав. Слези єму ся покотили з очей. А худоба зачала пса лизати, цілком єго злизала, тільки ся кості зістали. Та й Гринь позбирав кості з пса і поховав їх у могилу. А батько від’їздить додому і каже: – Сину, я до тебе приїду аж за рік у гостину. І поїхав. А худоба злизала з пса все щастя на себе, і знов є так, як було. Як минув рік, батько приїздить до Гриня другий раз у гостину. Приїхав на подвір’я, дивиться: а по подвір’ю ходить ялівка така красна. Гладка… І батько пізнав, що та ялівка злизала з пса найбільше щастя. Каже до сина: – Сину, заріж ту ялівку. Най жінка зварить з неї утробу, і я з’їм. Бо як не заріжеш і не даси мені з’їсти, то зараз умру. Син не хотів різати ялівки, але як батько взявся просити, то мусив зарізати. Але жінка, як в кухні варила, то дала покуштувати дітям, і сама покуштувала. А решта, що зісталося, занесла старому чарівникові. А він каже: – То не вся утроба, хто то з’їв? А невістка зі злостию і жалем відказує: – Я не їла і не виділа, аби хто їв. Поставила-м, то беріть, їжте! То чарівник з’їв і поїхав додому. І знов за рік приїздить батько до сина. Як приїхав, то пізнав, що невістка з дітьми з’їли з теї ялівки щастя. Але він вже не міг казати синові, щоби різав жінку і діти. То й поїхав назад додому. Ще кавалок зістало єму доїхати, як за серце єго стиснуло, що не зміг синові відобрати щастя. .. І скрипирував у дорозі,
    Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), у Тимка Яремко, грудень 1895 р. Стиль запису збережено.

ЯК МУЗИКА ЗМУДРУВАВ ЗВІРІВ

Як музика змудрував звірів Був один музика. Жінка ‘му вмерла, а він дуже банував за жінкою і пішов з того смутку в ліс. Взяв торбу, а в торбу скрипку, хліба трохи і ходив по лісі щось два дні. Третього дня сумно ‘му стало та й каже:
    — От заграю собі пісеньку, дам ся по лісі чути, може би-м собі якого друга надибав.
    І музика як завів на цілий ліс, а вовк вилазить з-за дуба. Виліз та й каже:
    — Чоловіче, навчи мене грати. А він каже:
    — Навчу, але будеш мене слухати?
    — Буду тебе вірно слухати так, як свого учителя.

    — Ну, якже ж так, ходім оба.
    Ідуть і здибають розколеного дуба. І каже чоловік:
    — Аж тутки ся навчиш, небоже, грати. Вовк дуже ся втішив, що зараз буде уміти грати. А музика зробив клин, забив каменем у дуб і каже:
    — Пхай ти лабищі в сю шпарутку, та най би ти трохи понатягало пальці.
    Вовк собі думає: «Добре він мені каже. Трохи розплеще лабу — і буду грати». І запхав собі обі лаби. Музика як ударив клин каменем, клин вискочив, і як імило вовка за лаби… Як зачне вовк ревти, скакати. А музика засміявся і пішов далі, каже: — Скачи здоров! Будеш уміти грати і танцювати. Іде музика, і знов сумно йому стало на самоті, не видів і одного чоловіка нігде. Виймив скрипку з торбини. Як завів — на цілий ліс було чути. А з-під ліщини лізе лисиця та й каже до нього:
    — Ото, голубчику, як ти файно граєш! Коби-с мене хоть трошки навчив. І він каже:
    — Навчу тебе, але маєш то слухати, що я тобі буду казати.
    Каже лисиця:
    — Так тя буду слухати звикле, як учителя. І виймив він шпагат з кишені, пригнув, котра жилава, груба ліщина, і прив’язав її за лабу до ліщини. Каже:
    — Я тобі трохи зжилую пальці та будуть довші. І зв’язав, ліщину пустив, і лисиця повисла. Музика зареготався і пішов далі.
    Іде знов лісом. Роздумав собі про свій дім, сумно йому стало, і каже:
    — Ану, заграю я собі кадрі.

    І заграв, завів на цілий ліс. Виходить з корча зайчик і каже:
    — Ото-с, неборе, заграв, що відколи жию, не чув-им, аби хто так грав, як ти.— Се сказав і каже: — Коби-с мене навчив хоть третю пай так грати, як ти.
    А він каже:
    — Навчу, лиш слухай мене.
    — Буду добре слухати, як син тата свого. І він виймив з кишені довгий мотузок, прив’язав зайця за шию у корчі до деревинки і каже:
    — Перебігни дванадцять раз довкола корча та й тогди навчишся грати.
    І зайчик так ся бідний запутав, що не міг ся відпутати. А музика зареготався голосно і пішов додому.
    Пішов до хати, а вовк відгризся і біжить, хоче його покарати за те, що ‘го здурив. Біжить, надибає повішену лисицю на ліщині. Лисиця проситься:
    — Відпутай мене, братчику, бо гину.
    Він її спустив з ліщини, уже біжать обоє покарати того музику. Прибігають, надибають зайчика; также бідняга запутався і каже:
    — Ї й, панове, розпутайте мене, бо як ще трохи побуду, то ся задушу.
    Відпутали його, ідуть уже троє. І прийшли аж до хати. Уже ся смеркло, була темна ніч. Поприходили під хату, а музика уже спав. І зачали йому колядувати:
    Ой вийди, вийди, музико, з хати, Будеш нас ще мудрувати.
    Музика ся пробудив у сні, слухає — звірі кричать під хатою, а скрипка скочила з полиці і зачала сама грати дуже жалібним голосом. Відтогди щоночі приходили і не давали йому спати за ту кару. І так мудракові треба.
    Та й вже..

Дерево до неба
    Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.
    Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою — то не легка справа!
    Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та і прості хлопці, хто дуже красивий був.
    Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.
    Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися.
    Цар розсердився:
    — Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.
    Але дівка мудрує.
    Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть — у теплих, гарячих краях — квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар.
    Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.
    Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними:
    — Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца.
    Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося… Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити.
    Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите… І все геть посохло, як би гарячою водою було спарене.
    Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А вона не озивається. Шукав, шукав — не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають… Нема!
    Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство.
    Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.

    Дуже журиться цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.
    Ходять до нього лікарі, та задар: хирів і хирів.
    Раз задрімав цар у саду, й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка…
    Пробудився цар і думає собі:
    «Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану, спробуймо!»
    І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі володіння передасть йому.
    Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легені… Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний голосився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником. Лізли — одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видно, але далі не могли і злазили.
    Так тривало день, другий, третій. .. Далі — тиждень, два… Успіху ніякого!
    Та був у царя один свинарчук — колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, й думає собі:
    «Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!»
    Й не перестав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив уголос:
    — Гей, коби цар дозволив мені!
    А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже:
    — Газдо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що ти нас чествував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкіру, а з тої шкіри най накаже пошити для тебе три кожухи.
    Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень.
    — Чого, Іване, ти прийшов?
    — Пресвітлий царю! Бачу, тут багато лазунів. Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцезну-доньку.
    Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі:
    — Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше приголосися цьому дурневі за помічника. Дурна твоя бесіда!
    Розсердився хлопець:
    — Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти! Тоді цар питає свого блазня:
    — Но, що ти скажеш на Йванову бесіду?
    — Дайте мені Івана помічником, бо він ще дурніший, аніж я. Гірше розсердився легінь.
    — Пресвітлий царю,— каже грізним голосом,— не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкіри пошити три кожухи. Й дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцезни, робіть з моєю головою, що захочете.
    Дивиться цар на хлопця і думає: «Тут уже не фігля»,— і говорить.
    — Добрі є. Буде, як ти хочеш. Заб’ємо буйвола. Але пам’ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади із дерева і ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає.
    Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкіри хлопцеві кожухи. Як було готово, покликав Івана:
    — Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!..
    Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив’язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей — страх! Усі чекають…
    Іван оглянув дерево і затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище і вище. Скоро зник з очей.
    Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух — знову лізе, лізе… Та через день подерся і той.
    — Но, кожуше,— каже третьому, коли на себе одягнув,— хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу.
    І доліз до гілки, котра рівно вбік росла.
    Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: «Іване, вернися!» А другим голосом: «Іване, не вертайся, лізь сміливо далі!»
    І доти доліз, що подерся і третій кожух: груди — у крові. ..
    Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, зажмурив очі й каже:
    — Но, світе, здоров був! Або виграю, або програю!
    І з зажмуреними очима скочив на перший лист. Лиш простерся…
    Розплющує очі, а тут такий світ, як і долі, звідки він прийшов: трава росте, поля, ліси, гори…
    Йде, йде. Блудить. Нараз бачить: на горі палац обертається на качачій нозі.
    Вдарив Іван сокирою в цю ногу, й палац зупинився. Навколо двері й брами нараз повідчинялися, і хлопець — шмиг! — у царський двір. В ту ж мить усі двері зачинилися, і палац знову крутиться.
    Іде Іван, розглядається, а ніде нікого. Коли зайшов у палац, біжить до нього дівчина. Дивиться, а то царська дочка! Вона до нього:
    — Ой Іванку, як ти сюди потрапив?
    — Не питай нічого, збирайся до нянька, бо той вмирає за тобою.
    Вона як це почула, то аж зблідла:
    — Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій, мій чоловік,— зразу кінець буде і мені, й тобі!. .
    Не встигла договорити, а змій уже тут: сім голів, і з кожної гортанки палахкотить полум’я, на сім метрів усе палить. Злякався Іван.
    — Що се за творіння? — питає змій.— Відразу йому кінець. Дівчина осмілилася і заговорила:
    — Се ж мій вірний слуга! Не може без мене і прийшов сюди, аби й тут мені служити!
    Змій притих, та хмураво ще поглядає на Івана.
    — Добре, не вб’ю тебе. Але задар хліба не будеш їсти. Йди за мною. Дам тобі роботу.
    Йде Іван за змієм. У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь, бідний-пребідний: мухи бринять над ним, шкіра облізла. Не може встати, лише крекче.
    — Видиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати і поїти. Давай йому доста всього, але того не дай, що буде просити.
    — Та як то все давати, а що просить — не дати?
    — Я тобі сказав, а ти виконуй! І йде геть. Потім вернувся:
    — Іване, міркуй! Якщо спробуєш мене обдурити, твоє життя кінчиться. ..
    Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить. Іван пошкодував його, гладить і приговорює:
    — Їж, конику, їж… Може, поздоровшаєш. Я тебе по-людському буду обслуговувати.
    Кінь слухає, слухає і людським голосом озвався:
    — Виджу, хлопче, ти доброго серця. Ай-бо задар силуєш мене їсти сіно та овес. Се не моя їжа.
    — А чим же тебе годувати?
    — Я їм гарячу грань, а п’ю полум’я. Давай мені грань і напувай полум’ям, тоді буду здоровий.
    — Але шаркань наказав того не давати, що будеш просити!
    — Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцезну, бо я знаю, що ти би хотів її урятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, лиш я. Через це він мене отак мучить, аби я загинув.
    — Проси, конику, що хочеш! Все дам, аби визволив принцезну!
    — Я від тебе багато не прошу. Лиш у неділю, коли шаркань полетить за гори, спали козел дров, а я грань поїм. І буде все гаразд. Та будемо діяти таємно.
    Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів. Іванові тільки того й треба. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару і поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже годен був підвести голову. Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як це кінь з’їв, уже й на ноги встав.
    Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум’я й поїв усю грань.
    Іван приглядається: коник не простий! Шерсть золота, замість чотирьох у нього п’ять ніг, крила зверх лопаток стирчать.
    — Но, Йване, виконав ти все, що я тобі казав. Починаймо діяти, доки шарканя не є. Йди у пивницю: там є сідло, шабля і вуздечка. Принеси на мене. Поспішай!
    Пішов Іван. Шукає, шукає — бачить змієві бочки із вином. Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій на дверях!..
    — Що ти наробив, хлопче? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш! Вихопив із рук Івана шаблю й хоче йому відрубати голову.
    Той просить:
    — Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю…
    — Не відпущу, мусиш тут загинути. Ай-бо наперед вип’ємо вина за твої гріхи.
    Завів Івана знову до пивниці, розбив бочку, налляв собі й хлопцеві по одному відрові. Змій п’є, а Йван просить:
    — Відпусти мене.
    — Не відпущу. Тепер вип’ємо за мої гріхи.— І знову налляв собі відро вина. Далі — друге, третє, четверте… Сім відер вина випив! Сп’янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув як мертвий.
    Іван зрадів: узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: «Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!»
    Вхопив сідло й вуздечку і побіг до татоша. Розповів, що сталося в пивниці.
    — Дуже добре ти зробив, що не чіпав шарканя. Ти би його не вбив. Давай сюди сідло!
    Кінь фукнув, і з сідла вся іржа пропала, а появилося дорогоцінне каміння.

    — Сідлай мене й тікаймо! Осідлав Іван татоша.
    — Но, куди йдемо?
    — Не питай. Чимскоріше маємо вибратися звідси! Піднявся кінь. Летів, летів, і зрештою, у темному лісі спустився на землю.
    — Но, Іване, тут, у цьому лісі, є дикий кабан. Уважай, бо дикуна мусимо забити. В його голові — живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові діамантова шкатулка, і в тій шкатулці сім жуків. У тих жуках і є сила шарканя. Якщо їх вб’ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун…
    Глянув Іван: дикун величезний, а ікли, як шаблі. Роззявив пащу й женеться на них… Кінь підхопився у повітря, й, коли п’ятою ногою вдарив кабана в голову, той лише простягся.
    Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився заєць. Іван на коня. Кінь наздогнав зайця й ногою вбив його.
    Тоді Йван спокійно зліз із свого татоша, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку. А в шкатулці жуки дзижчали, як мотор.
    Іван розглянувся й побачив плескуватий камінь. Поклав шкатулку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сліду не стало!
    — Но, можемо спокійно вертатися,— каже йому кінь. Іван сів на коня й прилетів у палац.
    Дивиться — серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалісно сказав:
    — Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу.
    — Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу.
    — Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти,— тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив…
    — Ні! Тут тобі смерть! — Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував. Змієва кров до колін на дворі текла…
    Іван зайшов у палац і каже принцезні:
    — Можемо збиратися додому. Вільна путь!
    Дівчина не вірить. Глянула через вікно, а надворі повно крові.
    — Йой, Іванку, понеси мене до мого нянька!
    — Понесу!
    Дівчина бере свої речі, а Йван вийшов надвір, проходжується й думає: «Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною…»
    Сказав про це принцезні. Тепер обоє журяться, ходячи по дворі.
    — Ліпше було б зі змієм помиритися,— каже дівчина. Ходять смутні. Нараз перед ними — дурк! — з’явився кінь.
    — Чого журишся, мій газдо?
    — Тяжке діло вибратися звідси…
    — Не журися! Готові обоє?
    — Готові…
    — Тоді сідайте на мене! Сіли на коня. Татош каже:
    — Зажмуріться!
    Зажмурили очі й лише чують, як гучить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю.
    Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, гейби на тверде скочив.
    — Розплющіть очі й розгляньтеся…
    Відкрили очі, бачать — вони у нянька серед двору! А тут багато людей. Всі засмучені.
    — Що сталося?
    — Цар на смерті!
    Принцезна й Іван швидко побігли до палати. Цар лежить — одна нога в могилі…
    А коли донька проговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров’я повернулося, почав говорити. Коби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав.
    — Як ти тут опинилася?
    Тоді дівчина розповіла нянькові про все, що трапилося. Цар вислухав і каже:
    — Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Ай-бо межи нами була й така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником.
    Загнав за гудаками. З’явилися цигани, й почалася велика гостина.
    Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.
    Іван перебрав царство і ще й тепер царює, як не вмер… 

  С I Р К О
   
В одного чоловiка був собака Сiрко – тяжко старий. Хазяїн бачить, що з його нiчого не буде, що вiн до хазяйства нездатний, i прогнав його од себе. Цей Сiрко никає по полю; коли це приходить до його вовк та й питає його: – Чого ти тут ходиш ? Сiрко йому вiдповiда: – Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, я i ходжу тут. Тодi вовк йому каже: – А зробить так, щоб тебе хазяїн iзнов прийняв до себе ? Сiрко каже: – Зроби, голубчику; я вже таки чимсь тобi вiддячу. Вовк каже: – Ну, гляди: як вийде твiй хазяїн iз жiнкою жать i вона дитину положить пiд копою, то ти будеш близько ходить коло того поля, – щоб я знав, де те поле, – то я вiзьму дитину, а ти будеш однiмать од мене ту дитину, – тодi буцiмто я тебе iзлякавсь та й пущу дитину. У жнива той чоловiк i жiнка вийшли в поле жать.Жiнка поклала свою маленьку дитину пiд копою, а сама i жне коло чоловiка. Коли це вовк бiжить житом, та за дитину – i несе її полем. Сiрко за тим вовком. Доганяє його. А чоловiк кричить: – Гидж-га, Сiрко! Сiрко якось догнав того вовка й вiiбрав дитину; принiс до того чоловiка та й оддав йому. Тодi той чоловiк вийняв iз торби хлiб i кусок

сала та й каже: – На, Сiрко, їж, – за те, що не дав вовковi дитину iз’їсти! Ото увечерi йдуть iз поля, беруть i Сiрка. Прийшли додому, чоловiк i каже: – Жiнко, вари лишень гречанi галушки та сито їх iз салом затовчи. Тiльки що вони iзварилися, вiн садовить Сiрка за стiл, та й сiв сам коло його, та каже: – А сип, жiнко, галушки та будем вечерять. Жiнка i насипала. Вiн Сiрковi набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб вiн не був голодний, щоб вiн часом гарячим не обпiкся! Ото Сiрко i думає: “Треба менi вiддячить вовковi, що вiн менi таку вигоду iзробив.” А той чоловiк, дiждавши м’ясниць, оддає свою дочку замiж. Сiрко пiшов у поле, знайшов там вовка та й каже йому: – Прийди у недiлю увечерi до городу мого хазяїна, а я тебе покличу в хату та вiддячу тобi за те, що ти менi добро зробив. Ото вовк, дiждавши недiлi, прийшов на те мiсце, куди йому Сiрко сказав. А в той день у того чоловiка було весiлля. Сiрко вийшов до його, та й увiв його в хату, та й посадив його пiд столом. Ото Сiрко на столi узяв пляшку горiлки, м’яса доволi й понiс пiд стiл. А люди хотiли ту собаку бить. Чоловiк каже: – Не бийте Сiрка: вiн менi добро зробив, то я i йому добро буду робить, поки його й вiку. Сiрко, що саме лучче на столi лежить, бере та подає вовковi. Обгодував i упоїв так, що вовк не витерпiв та каже: – Буду спiвать! Сiрко каже: – Не спiвай, бо тут тобi буде лихо! Лучче я тобi подам пляшку горiлки, та тiльки мовчи. Вовк, як випив ту пляшку горiлки, та каже: – Отепер уже буду спiвать. Та як завиє пiд столом … Тодi деякi люди повтiкали з хати, а деякi хотiли бить вовка. А Сiрко i лiг на вовковi, наче хоче задушити. Хазяїн каже: – Не бийте вовка, бо ви менi Сiрка уб’єте! Вiн сам iз ним упорається добре. Ото Сiрко вивiв вовка аж на поле та й каже: – Ти менi добро iзробив, а я тобi ! Та й розпрощались. 
            
Як було у давнину
    В давнину ніхто ніяких тварин не мав права забити.
    В одного господаря працював превеликий віл. Коли той дожив до глибокої старості, то став непридатним до господарства. Господар вигнав його.
    На цих основах всі господарі виганяли як коня, барана, гусака, селезня, півня.
    От зібралися вони всі та й думають. «От десь би переночувати».
    Кінь і каже;
    — Колись я з своїм господарем їздив далеко, і десь отут є хлів, отам і переночуємо.
    Коли вони найшли той хлів, то побачили, що він без дверей. Півень поліз на дах, гусак в кутку примостився, качур в другому присів, а кінь, віл та баран залишились за сторожів біля входу.
    Самі між собою журились, кому лягти проти дверей.
    Кінь каже.

    — Я стану.
    Віл.
    — Я стану.
    Баран.
    — Я збоку ляжу.
    Іде вовк, а погода така погана — сніг, дощ. Назустріч — лисиця, а вовк до неї.
    — Кумо, якого чорта втікаєш?
    Лисиця.

    — Кум, та хотіла сховатись, а там такі рогалі, що невідомо, скільки живу, то такого чуда не бачила.
    — Це велика здобич, ходім, кумо, скористаємось.
    Лисиця.
    — Кумцю, я боюсь.
    Згодом пішли. Вовк попереду, лисиця за ним.
    Коли вовк попав межи сторожі, то віл вовка до стіни придавив, кінь сполохався, задніми ногами б’є по боках. Баран, розгнівавшись, б’є вовка в лоб, гусак з переляку починає сопіти.
    — Пе-пе-пе.
    Качур собі.
    — Так-так, так-так.
    Півень на горищі.
    — Ку-ку-рі-ку!
    Коли вовк вирвався з цієї кузні, то каже.
    — Ковалі добрі на землі, а вгорі ще кращі, бо все кричав. «Подай сюди!»